За минулу добу Хмельницький прийняв понад 2 тисячі переселенців, з них понад тисяча прибула залізницею. В цілому за час війни понад сто тисяч біженців уже перетнули в потягах, на автобусах, авто наше місто, понад 25 тисяч знайшли прихисток у нашій територіальній громаді. І це лише офіційно.
Величезний потік вимушених переселенців потребує невідкладної, миттєвої допомоги, яку їм надають волонтери, координовані органами місцевої влади. Перший хмельницький форпост — залізничний вокзал, куди безупинно прибувають евакуаційні поїзди: і з кінцевою зупинкою, і транзитні. За останню добу волонтери зустріли, нагодували та надали допомогу майже 2 тисячам людей.
«У перші дні війни потяги йшли на захід безупинно, — розповідає координаторки-волонтерка Наталя Томусяк. — Тому терміново був створений координаційний центр для переселенців, у якому працює дві найбільші волонтерські групи: перша — інформаційне забезпечення, друга — харчування, засоби гігієни, ліки. Щодоби працює по 100 чоловік, пів доби кожна зміна. Харчовики заступають на гарячу 12-годинну вахту о 7-й ранку. Далі їх змінює нічна зміна, так само 12 робочих годин. Люди, що виходять з потягів, аби зупинитись, чи їхати далі, не орієнтуються, і тут їм допомагають наші інформаційники, в яких ранкова зміна розпочинається о 8-ій, через півдоби — інша”.
Час пік вночі: холод, темрява, чуже місто, невідомість. Коли потяг транзитний, у волонтерів є 5-10 хвилин, залежно від часу стоянки потяга. Тому волонтери на постійному зв’язку з начальниками поїздів, провідниками, які складають списки необхідного людям у вагонах. Територію найбільшого залу очікування займає нині виробничий цех. Керує тут Інна Присяжна, координатор цеху харчування і забезпечення. Професія цієї молодої жінки в мирному житті — перукар престижного салону краси. Нині в її володіннях — гори ящиків, мішків з продуктами, коробки з предметами гігієни, підгузками, іншими необхідними у найпростішому побуті речами. Тут кипить виробництво, як на заводі: біля столів, закладених провізією, працює кількадесят жінок, готують набори їжі, складають у великі коробки. У цьому цеху 40-50 волонтерок куховарять у дві зміни, по 12 годин. Багато готових страв привозять із закладів громадського харчування. “Годуємо, крім біженців, ще хлопців з тероборони, військових,
працівників вокзалу ”, — розповідає Інна.
Від вокзалу приїжджих відправляють на Проскурівську, в кінотеатр ім. Т.Шевченка, де з початку війни розмістився міський центр допомоги вимушеним переселенцям, який очолює заступник міського голови Михайло Кривак. Власне, центр став і штабом, і другою робочою адресою працівників міської ради, яких тут працює кількадесят. Уже звично застаю на штабному робочому місці керуючу справами міськвиконкому, а нині й заступницю керівника центру допомоги переселенцям Юлію Сабій, яка тут майже цілодобово, з першого дня війни. “Дуже важко було в перші дні, — розповідає пані Юлія. — Життєві драми людей емоційно боляче бачити. Щоб підтримати наших переселенців і волонтерів, тероборонців, які перебувають у приміщенні, ми разом із священниками запровадили щоранкові і щовечірні молитви за Україну. Разом співаємо наш Славень. Це емоційно зближує людей, дає неймовірну енергетику. Ми змогли виробити дуже якісну систему співпраці з мешканцями громади. Люди приносять продукти, постільну білизну, матраци, ліжечка, одяг, ліки, предмети гігієни. Ми тут і годуємо, і одягаємо, є лікарі волонтери. Також централізовано забезпечуємо всім необхідним заклади, в які розселяємо людей. У місті є кілька волонтерських речових і продуктових складів, зокрема й тут, в кінотеатрі. Дуже багато звертаються з територіальних громад, з вишів, які переїздять до Хмельницького, ми максимально прагнемо надати підтримку всім. Моє серце горить, тому що горить моя Україна, горить моє рідне місто Маріуполь, але я знаю, що принесу користь своєму народу, коли я буду приймати правильні рішення, буду виваженою і цим максимально допоможу великій кількості людей. І так тут думають усі, тому єднаємося і робимо спільну справу ”.
Волонтерство стало невід’ємною складовою нашого суспільного буття. І ми віримо, що, святкуючи перемогу, ми будемо говорити не лише “Слава Українській армії!”, а й “Слава українським волонтерам!” І справа не лише в придбанні бойової техніки, спорядження для армії, для тероборони, кілометрах сплетених маскувальних сіток, мільйонах вареників, тоннах борщу. Найважливіше — це неймовірна українська працездатність, єдність і сила. І життя вже переконало в цьому.
