МЖК – це був перший і, здається, останній досвід побудови сучасного житла за участі самих мешканців. Комплекс з червоної цегли, який виріс на вулиці Зелинського, неподалік автостанції, довгий час був найсучаснішим житлом в Маріуполі.
Тепер окупанти рівняють його із землею. Після авіаударів та ракетних обстрілів, житловий комплекс неможна відновити.
Люди, які мешкали в цьому домі з самого початку, будували його власними руками, передавали ці червоні цеглинки у живому ланцюгу. Так зростав будинок їхньої мрії.
Що відчувають вони тепер, коли дивляться, як руйнується все їх життя? Про це написала Вікторія Челпан, донька відомого в Маріуполі будівельника Миколи Мальцева.
Микола Мальцев закінчив Жданівський металургійний інститут. Працював завідувачем лабораторії інституту, головою МЖК «Машинобудівник». Був заступником міського голови Маріуполя, заступником генерального директора ВАТ "Маріупольський завод важкого машинобудування", головою ради Асоціації МЖК України. Саме він робив креслення першого в Маріуполі МЖК, керував будівництвом.
Наводимо текст Вікторії Челпан без скорочень:
Останній раз я була вдома у січні. Вочевидь точно в останній. Наші дома, які довгий час були найгарнішими і найсучаснішими у місті, зараз зруйновані вщент і їх будуть зносити. Їх більше не буде на мапі. І все, що там, всередині, теж зникне у купах сміття назавжди.
Я намагалася не думати про матеріальні речі, адже щодня несправедливо гинуть живі люди. Тільки у наших домах в результаті обстрілів згоріли живцем щонайменше шестеро сусідів, яких я знала з дитинства. Проте, мені і за дім, і за спогади неймовірно боляче.
То був мій дім, батьківській дім, дім мого брата. Миттєво вся родина втратила все - як хтось мене втішає - всі матеріальні прив’язки… Все цінне для всієї моєї родини зникне одночасно. Чотири покоління життя - від бабусі до правнуків. Світлини, книги, речі, іграшки, подарунки на пам’ять від моїх студентів, друзів, посуд, який ще моя бабуся мила і в якому готувала їжу. Їі зошит з рецептами, написаними шкільним почерком, тому що бабуся до попередньої війни встигла довчитися лише до четвертого класу.
Коли я була вдома востаннє, хотіла щось взяти з собою, але для моєї мами було важливо, щоб навіть у моїй дитячій і потім дитячій кімнаті моєї доньки все лишалося на своїх місцях. І я взяла лише одну з двох рукавичок, в яких хрестили малу 22 роки тому. У Києві рукавичка була поряд з іконою і в якійсь момент, ще до війни, на неї впала свічка. Рукавичка зайнялася і згоріла. Я переконувала себе, що це не знак, а просто випадковість. Друга рукавичка згоріла вочевидь так само, коли будинок у Маріуполі опинився під безжальним вогнем. Так само, як і все інше у тій кімнаті.
А зараз, мовляв, весь дім знесуть на х…
Ці будинки свого часу будували люди самі для себе. Молоді, яким набридло чекати «ману небесну», і які вирішили взяти долю в свої руки. Мій батько був одним з тих, хто все це придумав. МЖК. Я пам’ятаю креслення, всі ці ватмани просто у нас вдома, як дітей по суботах брали з собою допомагати, і як ми з батьками разом передавали один одному ланцюжком цеглини. Як це було весело, всі були немов єдина родина.
І ще, коли дім урочисто відкривали, на затишному подвір’ї у маленькому кубі заховали капсулу з посланням наступним поколінням. Ми теж, діти, щось малювали і писали туди. Зараз так цікаво, що саме там написано і хто це прочитає.
Боляче дуже, важко тримати цей біль і жах в голові і душі. Вибачте…
ЧИТАЙТЕ НАС В ТЕЛЕГРАМ-КАНАЛІ МАРІУПОЛЬ 0629. ОБГОВОРЮЙТЕ НОВИНИ В НАШІЙ ГРУПІ В ФЕЙСБУЦІ МАРУПОЛЬ МІСТО-ГЕРОЙ
