Велика війна та вимушена евакуація з рідного Маріуполя змінила життя Тетяни Васильєвої докорінно. Жінка не тільки переїхала, а й наважилася покинути зручну та стабільну роботу задля втілення давньої мрії — відкрити кав’ярню з найкращою кавою. Тепер мешканців одного зі спальних районів Івано-Франківська зігріває маріупольська “Dusha”.
Народилася Тетяна в селі Нікольського району біля Маріуполя. Там закінчила середню школу, а у 10 та 11 класі вчилася вже у райцентрі. Потім переїхала до Маріуполя, де закінчила торговельний технікум за спеціальністю - банківська справа, і, заочно, університет економіки і торгівлі за фахом фінансиста. Майже одразу влаштувалась на роботу до банку, де у сукупності працювала понад 12 років. Всього один раз вона спробувала інший фах, але згодом повернулася до свого ж банку — тепер як керівниця відділенням.
- Минулого лютого я була у відпустці, готувалася святкувати день народження, - згадує Тетяна. - А зранку 24 на мій телефон почали приходити повідомлення від співробітників про те, що почалося щось жахливе. Я поїхала на роботу: ми мали протокол, як поводитися з документацією у такий момент. Потім розвезла співробітників по домах, а сама з донькою вирішила їхати у рідне село до батьків. Здавалося, що там перечекати “загострення”, як ми думали, простіше.
Але вони під’їхали до блокпоста на виїзд майже одразу після його масованого обстрілу - всі машини розвернули назад. І Тетяна повернулася у свою квартиру, що розташована у центрі Маріуполя. Згодом їй подзвонила мама і сказала, що вже можна їхати в село — люди змогли вибратися з Маріуполя.
- Так ми з донькою та родиною двоюрідної сестри мимоволі потрапили до окупації, де знаходилися до середини березня, - пояснює Тетяна. - Там було все так само: без світла, води, їжі, але ракети пролітали повз - на Маріуполь. Ми не збиралися там залишатися довго: як усі вважали, що скоро повернемося додому, тому взяли з собою тільки документи та трохи одягу на перший час.
Дуже скоро в селі пропав зв’язок. А справжня окупація почалася 4 березня — на околицях сусіднього села росіяни почали рити окопи, а 6 чи 7 березня, згадує Тетяна, зайшли у центр зі своїми прапорами.
- Ми 15 березня виїжджали до Нікольського - придбати продукти, які б залишили батькам. Бо точно знали, що будемо виїжджати, - розповідає Тетяна. - Нам не вистачало палива на три машини, хотіли придбати і його. Але простояли там 9 годин і не змогли купити нічого, так і повернулися. Які військові там були, не скажу, бо ми з ними не розмовляли, але солдати були у формі російської федерації. Також ми бачили фури, на яких було написано щось про гуманітарну допомогу від Росії.
А потім з Маріуполя до райцентру поїхали перші автобуси з людьми, яких забирали з підвалів. Висаджували їх біля садочка та школи, люди були знесилені, брудні, голодні, загорнуті у ковдри та вдягнуті у все, що можна було знайти в тих умовах.
- Їм ніхто не казав, що можна їхати у бік вільної України, люди майже нічого не розуміли, бо тільки зараз отримали доступ до їжі та води. Їм казали — далі тільки на Донецьк, Ростов, Таганрог, - пояснює Тетяна. - Про варіант виїзду до Запоріжжя взагалі не знав ніхто. Ми випадково зловили якесь українське радіо в машині, дізналися, що пройшли перші колони про “зеленому коридору”. І ми вирішили їхати.
Вони їхали двома автівками — одну довелося залишити у батьків, бо палива так і не знайшлося. Пройшли 25 блокпостів — з Мангуша до Василівки. На якихось просто пропускали, десь перевіряли машини, інколи — заглядали до телефонів. Тетяні довелося видалити всі світлини, що там були: нещодавно племінник закінчив військову кафедру, і з цих урочистостей було багато світлин. Він їхав разом з Тетяною у машині, і було важливо, щоб ніхто їх не побачив. Вона каже, що трохи допомогло, що в автівці була й дитина — придивлялися менш прискіпливо.
Позаду залишалося минуле життя — робота, звичне коло справ, квартира. Тетяна каже, що у 20 числах на їхній вулиці почалися бої, і сусіди, коли вийшли на зв’язок, розповіли, що було влучання та пожежа в її під’їзді. А потім, вже в окупації, зробили світлини... Зраза будинок вже знесений.
Спочатку планували до Дніпра, де знайомі запропонували безплатне житло. Але залишилися там тільки до 7 травня, коли Тетяна разом з донькою виїхала до Івано-Франківська. Роботу у банку запропонували в Києві чи в Тернополі. Але подруга позвала до Франківська, сказала, що їй там дуже подобається.
- Друзі допомогли орендувати житло, тому ми приїхали вже одразу до квартири. Мені було важливо, щоб це був прихисток надовго, бо не хотілося їздити з місця на місце, - пояснює своє рішення Тетяна. - Бажано, щоб була перспектива для всебічного розвитку моєї дитини: вона займалася музикою, танцями. Ми майже одразу перевели її до місцевої музичної школи та знайшли гурток з танців, що трохи розрадив її на тлі всіх цих подій.
Було дуже важко усвідомлювати, що батьки залишилися в окупації. Вони змогли виїхати до них на тиждень, але застрягли на місяць: російські війська обстріляли колону під Запоріжжям і перетин закрили. Тільки у листопаді вони виїхали додому: там в них вцілілий будинок, а оплачувати житло де-інде інваліди-пенсіонери не в змозі. Тетяна каже, що окупанти тиснуть на населення щодо отримання паспортів, але пенсіонерам простіше не брати участь у цьому процесі. А ті, хто в окупації працює, майже не мають вибору.
- Коли на роботі мене відправили у простій, я звільнилася та влаштувалася до місцевого банку. Але попрацювала тільки три місяці: специфіка роботи вимагала постійної комунікації місцевою владою, підприємцями. А коли ти не місцевий і мало кого знаєш, це складно, - пояснює Тетяна.
Весь цей час Тетяна моніторила різноманітні пропозиції грантів від організацій та фондів. Каже, відкрити кав’ярню думала давно, але мала стабільну роботу, тож, не дуже хотілося щось змінювати. А зараз зрозуміла, що не дуже хоче продовжувати рухатися у тому самому професійному напрямку. І почала відправляти заявки, де тільки можна.
- І мені погодили грант на 2 тисяч євро для відкриття своєї справи. Але тут почався блекаут і все зупинилося, - каже Тетяна. - Але після того, як в країні стабілізувався стан енергетичної системи, я знов продовжила роботу над втіленням своєї ідеї.
Вона зізнається, що саме кав’ярня може поєднати дві речі, які подобаються Тетяні найбільше — душевне спілкування з людьми та смачна кава. Тому й назву – “Dusha” — Тетяна придумала не просто так: їй хотілося, щоб все у закладі було зроблене з душею.
- В мене вже була певна концепція поєднати це зі згадками про Маріуполь, - пояснює підприємиця. - Зараз у моєму закладі є розписи та світлини з краєвидами Маріуполя. Так, люди це бачать і розпитують про місто та мою долю. Питають, чи мала бізнес у рідному місті, як там зараз. Інколи цікавляться, чи правда, що люди були налаштовані на “допомогу” росіян. Зазвичай, кажу, що ні. Але, звісно, хтось чекав росію. До речі, як і всюди — можливо, хтось мріє бути з іншою країною, яка здається кращою.
“Dusha” стала першим досвідом Тетяни у сфері громадського харчування. Приміщення вона шукала через інтернет та через знайомих. Обирала, де брати кращу сировину. Їй пощастило — вона вже у Франківську закінчила курси бариста, де їй порадили якісних постачальників обсмаженої кави. Але, зізнається Тетяна, все йшло шляхом спроб та помилок. Щось не сподобалося, щось не так зробила — доводилося вчитися на своїх помилках і швидко виправляти.
- Холодне айс лате? Еспресо та лимончик? — запитує Тетяна у клієнта, який заходить у кав’ярню під час інтерв’ю. До речі, потік людей тут немаленький — у заклад постійно заходять покупці, щоб взяти кави та солоденького.
- Зараз популярна холодна кава, лимонад, ми постійно збільшуємо асортимент, - каже Тетяна. - Робимо різні види холодної кави, інтерпретуємо звичні напої. Випробовую все, чому навчилася, постійно закуповую нові інгредієнти. Також в нас багато випічки, є трубочки, різноколірні горішки, у майстрині замовляємо трайфли, капкейки, макаронси, тирамісу.
Невеличка кав’ярня на 30 квадратних метрів зі столиками та літньою терасою поступово набирає популярності у мешканців спального району Франківська. Так вийшло, що подібного закладу тут не було, хоча у центрі кав’ярень багато — тому Тетяна не хотіла випробовувати свій бізнес такою великою конкуренцією. І їй до кав’ярні можна навіть пішки ходити, під настрій.
Перший час, зізнається Тетяна, приходило багато переселенців, бо вона робила рекламу в групах для ВПО, місцеві ЗМІ зробили сюжет про історії евакуації та створення нового бізнесу. А потім зачастили й ті, хто живуть поруч, як просто йдуть повз.
- Я можу стверджувати, що в мене виходить розкривати свою душу у Франківську. Жодної проблеми зі спілкуванням українською не відчувала — у публічних місцях завжди розмовляю саме нею. Я й в Маріуполі так робила, бо для роботи в банку це обов’язково. Тому мені інколи смішно, коли місцеві дивуються, що я гарно розмовляю — наче це якесь виключення!
Повертатися до Маріуполя Тетяна планує тільки після деокупації міста. Спочатку, звісно, мріє побачити батьків та рідний дім. А потім обов’язково хоче включитися у роботу, коли почнеться відновлення. Щоб відкрити нову кав’ярню — тепер вже про душу Франківська у Маріуполі.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube
